Багряна А.
Малиновий дзвін
уривок

Ви чули, як плаче спустошена Прип'ять,
За скоєний гріх розіп'ята живцем,
Прип'ята до неба, щоб вічності випить,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?
Регочуть іони малиновим дзвоном,
Вбиваючи блиск нерозкритих очей,
Ридає вночі божевільна мадонна,
Приймаючи з лона холодних дітей
В бездонність ночей.
І тихо ступає життя у полин,
І лине Чорнобильський дзвін.

* * *

Драч І.
Вічна материнська елегія

Назустріч Учні Сина.
Під руки - та в кабіну.
Знов дивна ця людина!
- Мене пізнав, Сину?

- Чого тікаєш, Мамо?
Тож мусимо ловити, 
І скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!

Тебе візьму я в Город
До внуків помирати.
Сказала йому гордо:
- Я - невмируща мати!
Дивилися солдати,
Як плачуть генерали,
І знов стара до хати
Чимдуж чимчикувала.

Де бусол і криниця,
Де кіт її й корова
І де усе, що сниться
Без слова, лихослова.

Пройшла усі сторожі,
Минула всі обвали.
Палали її рожі,
Як півні - генерали.

Було все мов на лезі,
Якому все стинали, 
І квітку прямо в цезій
Поцілувала Мати.

Все плакало на сонці,
Не хтіло помирати, 
І квітку прямо в стронцій
Поцілувала Мати.

Драч І.
Солдатська мадонна

Більше року метляється 
На балконах пропаща білизна, 
Більше року сотається
Любов молода ненависна,
Ненависна, бо звідки
Ти іншої візьмеш любові,
Коли кров клекотить
І ненависть ходить по крові!

Ріжем сосни руді
Од того проклятого року,
Із пеньками смолистими
Також маєм мороку.
Стовбури ми ховаємо – 
Аж два метри сипкого піску.
Чи сховаєш ти ненависть
У могилу таку?

Вже над лісом рудим
Простелились лисицями дюни,
А пісочок цнотливий, 
І безтямно і проклято юний.
Вистеляється, лащиться, 
Наче він ні при чому.
Закопати, туди його матері, 
І швидше мотати додому…

Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа.
На пісочку неторканому
Якась боса жіноча стопа,
Наче б хто по душі моїй
Так таємно непрошено ходить.
І це нас налякало - 
Не по-людськи якось виходить.

Нас привозять у зону.
Тут немає нікого-нікого.
Та за сни ти, нарешті,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранці
Босий слід той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: - Факт!

Ми пускали вівчарку.
Не бере вона босий той слід.
Ми вночі пильнували, 
Ми уже не поспали як слід.
Та нікого не встежили.
Тільки босий хапливий слідок
Був тоді, коли сніг був
І коли був зелений льодок.

Генерал сподівається:
- Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва
Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тікала сюди у цей світ,
А то босий, однаковий,
Дуже босий-бо слід.

І замовк він знетямлений,
Бо якраз по сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
Своїх босих слідів
Пропечатали перед нами,
Перед юними й сивими,
А дурними справіку синами.

Бігли босі сліди,
А пісок тільки спалено вився,
Шепотів, шерхотів,
В стежку шлейфом світився,
А ми німо дивилися -
От проява непевна яка!..
Може, мати ішла в Саркофаг
До Валерія Ходемчука?!.

* * *

Дмитро Павличко
Листок

Не з Левіта нових полотен,
А з під чорнильних долин
Мені назустріч явір злотне
Іде, як грізний паладин.

Іде. Нема при ньому зброї, 
Та я тремчу. Я знаю все.
Йде, мов солдат з передової, 
Що руку в рукаві несе,

Свою одірвану лівицю,
Вже неживу, та ще в сукні…
Йде навпрошки через пшеницю,
Щось хоче мовити мені.

Він листя кидає шалене,
А кров із рукава - дзюрком.
Кричу я: - Не підходь до мене,
Бо вб’єш мене одним листком!

Не винен я, що все те сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!

Він шепче: - Винен! - і поволі
Проходить в скорбності німій.
І спалює мене на полі
Улюблений листочок мій.

* * *

Задворний В.
Героям Чорнобиля

Коли зловісна блискавиця
Сторуко в серце уп’ялась,
І опалила ваші лиця,
І в танці дикому зайшлась,
Коли вже й хмари спопеліли
У знавіснілому вогні, – 
Ви смерть приборкати зуміли
На тім, останнім рубежі.
Не віддали їй на поталу
Світанків наших ніжний щем,
Ви, як один супроти стали,
Пекельним січені дощем.
У тій жорстокій веремії
Ви до кінця тримали бій
І пронесли свої надії
Крізь вогнецвіт своїх надій.
Шумлять жита, як і раніше,
Пливуть у небі літаки…
За вас історія допише
Суворі подвигу рядки.